| Сентенції |
[May. 23rd, 2012|04:37 pm] |
Найбільше, що можна заслужити невтомною працею, - це право працювати ще більше. Як благав Франко у матері-землі,
Дай працювать, працювать, працювати.
В працi сконать!
За невтомне долання бар'єрів найлогічніша нагорода - отримати новий бар'єр, ще вищий; за постійне жертвування дорогими і приємними речами - отримати нагоду для ще більшої жертовності. Думаю, цей вірш - найточніша ознака Франкової шляхетності та елітності. |
|
|
| Пост-обсервації |
[May. 11th, 2012|11:34 am] |
Георгіївська лєнточка - пізній пароксизм культу Побєди, започаткованого Брежнєвим. Чим більше від нас віддаляються події Другої світової, тим потужніше радянсько-російське міфотворення(1) навколо цієї війни, але тим більше цей міф вивітрюється, твердне, застигає в дедалі відірваніших від історичних подій формах (візьмімо хоча б гротеск 70-річних "ветеранів").
Цього року "день перемоги" в Україні має особливий символізм, бо він збігся в часі з німецькими погрозами санкцій через процес Тимошенко. Цікаво, що всередині ЄС зараз побутує не завжди висловлювана, але живуча паралель Меркель-Гітлер (мовляв, перша в мирний час зуміла зробити те, чого другий не зміг у війну). Сучасна історія набирає потворних форм - і в Україні, і на схід, і на захід від неї. Мені Україна уявляється (сьогодні більш ніж будь-коли) як кулька пластиліну, затиснута між двома масивними, негнучкими блоками - ЄС із його громіздкими інституціями та Росією з її монолітною диктатурою.
(1) За лінком - цікавий аналіз культу, хоча до чого там карґо, ніяк не втямлю. |
|
|
| Фантазія |
[May. 9th, 2012|02:17 pm] |
Снилося, що я в Нью-Йорку на концерті покійного Лучано Паваротті. Місце - величезний особняк, оздоблений червоним плюшом і золотом не гірше за Метрополітан-оперу і поділений на місця для глядачів залежно від ціни квитка.
В центрі особняка - власне концертний зал, видовжений, просторий і з невеликою круглою сценою. Перед нею встановлено десь сто крісел - чорних, м'яких, мегазручних і ультрашикарних: це для глядачів, які спеціально прийшли послухати й подивитися Паваротті. У віддаленій половині залу - столики в чепурних скатертинах і букетах, а між ними (столиками, а не букетами) мовчазні офіціанти: це місця для тих, хто купив квитки "концерт + вечеря" (типу ресторан-кабаре).
Крім головного залу, в будівлі є анфілада гламурно опоряджених віталень плюс затишненькі, інтимні бічні салони. В кожній кімнаті встановлені екрани та динаміки з прямою трансляцією Паваротті. Тут глядачі п'ють, спілкуються чи просто відпочивають, одночасно насолоджуючись славетним тенором.
А найдешевші квитки - на галерейку під стелею концертного залу. Там, за балюстрадою, нема де сісти і стоїть напівтемрява, зате звідти добре чути співака. А ще галерейка має мансардні віконця, з яких чудово видно нічний Нью-Йорк: гарячково-привабливі вогні Мідтауну на півночі та чомусь неосвітлене нагромадження Фінансового кварталу на півдні.
Пам'ятаю, як я стояла на тій галерейці і слухала весну споглядала спину чорного фрака на Паваротті. І тут він почав співати арію "Nessun dorma" з опери "Турандот". І я від розчулення заридала так, що аж прокинулась! |
|
|
| Французькі вибори |
[Apr. 25th, 2012|05:59 pm] |
За 10 днів Франція матиме свіженького президента, а в червні - новий парламент. Ця виборча кампанія була і є надзвичайно жорстка, матюклива й маніпулятивна, як на Францію. Міністри, депутати, мери, журналісти, поп-зірки та фейсбук-прокрастинатори пророкують ідеологічним суперникам місце в пеклі, змагаються за кількістю карикатур, пародій і просто перебріхувань, зводять руки до неба, закликають у свідки Жореса, Золя, Наполеона і маршала Петена, розвезькуючи сльози та шмарклі від надмірних емоцій. Одне слово, роблять із кампанії дисципліну Спеціальної Олімпіади. Найімовірніше переможе кандидат від соціалістів, а Саркозі примножить ряди нещасливих "кризових" керівників, чиї мандати припали на 2007-2011 роки.
А цікаво, які відгуки про французькі вибори чути поза Францією? Любі френди, а яке уявлення склалося в вас про цю кампанію і який імідж мають головні кандидати? |
|
|
| Про ефективних менеджерів |
[Mar. 26th, 2012|10:18 am] |
Оксана Забужко виклала на ФБ "дворічне" інтерв'ю Володимира В'ятровича. Оповідь історика про досвід керування архівами СБУ "за Ющенка" нагадала 2005 рік, коли державна служба в очах молодих випускників стала дещо привабливішою, ніж за Кучми. Власне, не самим "лейблом" держслужби, а можливістю працювати на загальне благо - bono publico, intérêt général - а також конкретно підтримувати "помаранчеву" владу і сполучати приємне з корисним. "Я ж прийшов у Службу не заради посади. Я туди прийшов заради певної роботи". Час, принаймні до вересня того року, був ідеалістичний. Пам'ятаю, навіть авторка цих рядків намагалась потрапити на стажування до одного з міністерств суто з любові до тогочасної команди.
Поза ідеалізмом, якийсь реальний движняк точно був - вже в червні прем'єрка звітувала про "ми замінили вісімнадцять тисяч чиновників". Сьогодні я не можу оцінити масштабу, а тим більше - ефекту цієї заміни. Просто зав'яжу собі "вузлик" на згадку про те, як молодий патріот В'ятрович рулив на чолі кагебешного "динозавра":
"Всі, хто раніше вірно служив КГБ, отримували від мене доручення, що вони мають зробити за день, тиждень, місяць. Якщо вони це виконували, то значить працювали на українську державу, якщо ні, то я мав до них претензії - не як до кагебістів, імперіалістів чи ще когось, а як до людей, які не виконують доручення керівництва. Це вже давало підстави для якихось доган тощо. Але до цього не доходило - якщо люди розуміли, що в такому форматі
вони працювати не здатні, то вони йшли самі."
Ось просте правило на озброєння тих, хто "на голій мотивації" - без великого управлінського досвіду і без жодного пієтету перед міфічною "радянською кузнею кадрів" - намагається патріотично працювати на держслужбі. Звичайно, це правило має сенс тільки тоді, коли такому керівникові нової формації не заважають шеф, шефів шеф і вся владна, пардон, вертикаль. |
|
|
| Малі |
[Mar. 22nd, 2012|04:08 pm] |
Цієї ночі малійська армія взяла Бамако під контроль, вигнала президента А. Т. Туре з його палацу, пограбувала приміщення, тимчасово припинила дію конституції й попросила населення не виходити з дому.
Хунта незадоволена надто м'якою, на думку багатьох, політикою уряду щодо туарезьких повстанців, які борються за незалежність "Азаваду" - етнічної території на північному сході Малі. З середини січня повстанці вбили десятки, якщо не сотні солдатів. Кажуть, що регулярне військо погано споряджене й погано організоване, а туареґи зараз особливо сильні - частина їх воювала в Лівії й привезла звідти запас зброї.
  |
|
|
| (no subject) |
[Mar. 21st, 2012|11:39 am] |
Царство небесне Атені Пашко.
А в неділю буде 13 років від загибелі В'ячеслава Чорновола. Пам'ятаю, як затерпло все тіло, коли я повернулася з уроку музики і на порозі дізналася новину. Був чорний, свіжий і мокрий березневий день.
Пам'ять про цю людину навіть у часи найгіршої політичної та державної кризи нагадує мені, що без "сильної руки" можна обійтися; що тисячоразові ітерації парламентської процедури - не розкіш для "цивілізованих країн", а необхідність; що мідл-клас найкраще каналізує ту суміш "своєї хати" та відкритості до прогресу, яка необхідна для життєздатної національної держави; що баланс між демократією та націоналізмом треба шукати щодня і не дозволяти остаточної перемоги жодного; що політик має бути оратором, публіцистом і організатором, а не роботодавцем і не меценатом; але також і те, що добрий політик стане добрим міністром тільки тоді, коли оточить себе технарями-експертами і заслужить їхню повагу (боротьба за владу та реалізація влади вимагають різних навиків). |
|
|
| 2007-2012 |
[Mar. 19th, 2012|10:44 pm] |
Знайшла чорновик вірша, початого американським літом 2007-го року.
вест-сайд
вест-сайде як ти мене вишмагав
спраглим вітром косими тінями
ти лишаєшся в роті присмаком
і в очах - калюжами синіми
ти плетеш цілоденний невід
з гримотливої естакади
твої стіни в імлі липневій
розчиняються шоколадом
ти тремтиш на пушинках вій
як меркурій тремтить холодний
ти чорнявий як лібревіль
ти леткий як сама свобода
ти смакуєш як крихта кориці
і суниця в попелі спечена
ти такий як я променистий
від сонця розлитого в вечорі |
|
|
| Вино в міхи |
[Mar. 8th, 2012|10:57 pm] |
Оцей пост МШФ ![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif?v=92.1) st_ost нагадав про два поширені патерни української пострадянської соціології:
1) Наповнення старої (радянської) форми новим (національним* чи загальнолюдським) змістом: умовно, чіпляння портрета Бандери замість портрета Леніна. Просто й дешево: рушники та гладіолуси можна не міняти, а слово "вождь" писати як "провідник". Форми ідеологічної практики (прапори, врочисті лінійки, пісні та конспектування творів) також успадковуються, як і ореоли некритичного ставлення навколо героїв. У сумлінному виконанні кожна червона зірка переплавляється на тризуб, а вусату голову в баранячій шапці чіпляють замість бородатої в кашкеті.
2) Надання старому (радянському) змістові нової (національної* чи загальнолюдської) форми: із радянського класика вирізаються нібито "універсальні" шматки, які потім вписуються в новий контекст. На практиці відсотків сімдесят радянської класики можна так порісайклити: Гончар як "антифашист", Стельмах як "завуальований критик сталінізму", Малишко як "тонкий лірик" тощо. Іноді цих авторів використовують для національної ідеї - наприклад, щоб очутливлювати молодь щодо "краси рідної землі". А часом їх просто шкода викреслити з програм: людина ж трудилася, писала, заробляла премії, паралельно тулячи між рядками свою глибинну незгоду з режимом, ну й барвисто ж написано, і наче нема ні сексу, ні наркотиків, ні фемінізму... Результат - школярі читають не дуже зрозумілий вірш Симоненка "Де зараз ви, кати мого народу?", а оте "чуття єдиної родини" цитується в діалогах аж ніяк не ретроградних інтелектуалів.
У першому випадку виходить стрибок з одного тоталітаризму в інший. У другому - старі тексти тихенько, але вперто тягнуть за собою старі контексти. В обох випадках старі практики та змісти не деконструюються, а отже - не люструються, а тому повзуть за новим, реп'яхами чіпляються до нових реалій. Це все одно що намагатися надбудувати гламурний сучасний пентхаус на перехнябленій халупі: скільки ресурсів туди не інвестуй, в пентхаусі завжди щось буде "не так", від неприємного запаху з нижнього поверху аж до ризику завалення цілої конструкції. Як писала Забужко, "ми енергетично — не відокремились: не зімкнулось = не заквакало своє незалежне болітце, котре відтак можна було б — дренажувати, висушувати, розводити на ньому латаття чи болотяні орхідеї — «любе», але результат докладених зусиль — давався б відчути." В неї дослівно - про потребу відокремитись від "азійських степів", але точніше було б - від тоталітарних культурних моделей.
*Не плутати з радянським вживанням слова "національний" у значенні "місцевий", "етнографічний". Тут національний = такий, що стосується політичної нації. |
|
|
| К. Расмуссен |
[Feb. 19th, 2012|09:44 am] |
Часом кажуть, що найгарніші діти - від змішування рас. Ясно, що цю тезу важко довести, та й навряд чи треба. Не вдаючись в узагальнення, можна просто милуватися деякими екземплярами гарненьких метисів. А якщо метис ще й видатний дослідник Арктики, "батько ескімології", щедра душа і взагалі чарівна людина, то його звати Кнуд Расмуссен.
Трохи данця, трохи ескімоса - і вийшов ґренландський Ален Делон.
 |
|
|
