Виявляється, моє село тепер має власний вебсайтик! З нього можна довідатись, що в селі є тринадцять магазинів і один торгівельний майданчик, себто базар, а сільський голова обраний від Блоку Литвина (хі-хі).

Крім буколічних пейзажів та макабричних руїн, там можна знайти такі старорежимні артєфакти:

Доки «Свобода» в Тернопільській облраді вдає, буцім реалізує національний проект, я собі роблю своє: викладаю цікаву монографію Олександра Шульгина про національне питання. Шульгин – український шляхтич (цікавущий матеріал про його родину читати тут), один із тих інтелектуалів, які утворили Центральну Раду і ненадовго стали міністрами УНР. Як український дипломат він зокрема добився участі в Брестських переговорах нашої держави. Тому його теоретизування про нації почалося з практичної необхідності довести право українців на самовизначення. У 1917-му ще навіть не тридцятирічний генсек із міжнаціональних справ не встиг ґрунтовно дослідити національного питання – завадили війна, політика, а може, й брак компаративного досвіду. Тому найбільші праці Шульгина з історії та соціології припадають на празькі та паризькі 1920-30-і роки.

Ясно, що пояснити світові існування української окремішності можна тільки міжнародними термінами, в рамках універсального дискурсу. Тут не проїдуть ніякі натяки на оріїв, трипільців, винайдення колеса та тридцять тисяч років «унікальної ментальності». Шульгин надовго занурюється в фундаментальні дослідження – Ренана, Дюркгайма, Парето. Його концепція нації міцно вкорінена в універсалістський ґрунт французьких суспільних наук, вигодувана молоком Руссо (про це захоплення Шульгина варто б написати окрему статтю), отже, досить загальна і не зациклена на східноєвропейському питанні. Нема в автора думки про якусь українську винятковість, його монографія взагалі не стільки аналізує події української історії, скільки виводить загальні умови існування нації Але – парадокс – теоретично вона напрочуд добре пристосована до українського націєтворення. Ретроспективно бачимо в праці Шульгина врівноваження наших сьогоднішніх дебатів: з одного боку, нація як об’єктивне явище, визначене певними незалежними від волі людей факторами (визначення цих факторів часто досить умовне); з іншого боку, нація «суб'єктивна», яка існує в свідомості людей як форма моральної солідарності, як ренанівське бажання жити разом і творити спільне майбутнє. Може, в хамократичному (за Забужко :)) 2009-му ця невелика розвідка додасть хоч дрібку наукової стрункості до нашої еклектичної дискусії з національного питання.

Мені до рук потрапило мюнхенське брошурне видання монографії 1956 року. Викладаю текст без змін, тільки адаптувавши пунктуацію до сучасних українських норм (оригінальні розділові знаки часом скопійовані з французької або просто пропущені в друкарні).